Церковно-державні відносини в часи «Відлиги» - Історія Свідків Єгови

Перейти до вмісту

Головне меню:

Церковно-державні відносини в часи «Відлиги»

Статті > Наукові
Церковно-державні відносини в часи «Відлиги» 
(1953-1965 рр.)

УДК 261.7
К.О. Бережко,
Ст. викладач Кримського факультету,
Феодосійського відділення СНУ ім. Даля

Церковно-державні відносини в часи «Відлиги» (1953-1965 рр.)
Автор публікації робить спробу проаналізувати релігійну політику комуністичної партії в часи «Відлиги». Зазначається, що на рубежі 60-х років держава різко міняла свій курс у церковній політиці, позбувалась від якого-небудь «лібералізму» і орієнтуватись винятково на жорсткі заходи.
Ключові слова: релігія, толерантність, Свідки Єгови, радянська влада, ЗМІ, конфесія, державно-церковні відносини.

Ще з давніх часів так повелося, що інакомислення викликало у людей негативну реакцію та активну протидію. В деяких країнах лише належність до певної нації, релігії чи раси було підставою для переслідування з боку держави. Це привело до існування таких історичних явищ, як расизм, геноцид, релігійна нетерпимість тощо. Небажання зрозуміти переконання людей панівними верствами держави призводило до агресії та насильства до т.зв. „інакомислених". Мільйони людей були репресовані комуністичною владою за свої політичні і релігійні переконання. Це були люди різних конфесій та угрупувань. Сьогодні, в часи демократизації суспільства та відкриття білих плям історії, важливо не забувати ті факти.
Про дану тему в свій час писали такі вчені, як Яроцький П., Колодний А., Головащенко С., Одинцов М. тощо.
Так зі смертю Сталіна 5 березня 1953 р. після деяких змін в керівництві (арешт Л.Берія) до влади прийшов М.С. Хрущов. Новий відлік часу у житті Радянського Союзу започаткував ХХ з’їзд партії, де 25 лютого Микита Хрущов, генсек комуністичної партії СРСР, на закритому засіданні виголосив таємну доповідь, присвячену культові особи Сталіна.
Не зважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя оголошувалися стратегією політичного курсу партії. 30 червня 1956 р. було ухвалено постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особі та його наслідків». Цей час, за влучним висловом російського літератора Іллі Еренбурга, одержав назву «хрущовської відлиги» чи просто – «відлиги». Засудження сталінських злочинів та початок нового політичного курсу схвально зустріли в УРСР. Однак в релігійній політиці ніяких реформ не передбачалося [4].
У роки правління М. С. Хрущова, що обіцяв показати радянському народу «останнього попа», покінчити з «релігійним дурманом» і побудувати протягом найближчих двадцяти років комуністичне суспільство, антирелігійна діяльність ставала однієї з першочергових завдань партійних і радянських органів. У звітній доповіді ЦК КПРС ХХII з'їзду партії (1961 р.) спеціально підкреслювалося, що «комуністичне виховання» передбачає боротьбу з «релігійними забобонами й марновірствами». У прийнятому з'їздом Уставі КПРС у перелік обов'язків члена комуністичної партії була внесена «рішуча боротьба з релігійними забобонами».
Антирелігійна робота визнавалася головним важелем у формуванні науково-матеріалістичного світогляду. Побудова «суспільства без релігії», причому в самий найближчий час, оголошувалося програмною метою. Найбільш повно програма атеїстичної діяльності партії була представлена в доповіді секретаря ЦК КПРС Л. Ф. Ільїчева «Чергові завдання ідеологічної роботи партії» на пленумі ЦК КПРС в 1963 році. «Релігія — головний супротивник наукового світогляду усередині країни, один із самих чіпких пережитків минулого, від якого не звільнилися ще значні верстви населення, - говорив Ільїчев. У нашій країні давно вже підрізані соціальні коріння релігії, але релігійні погляди ще існують як пережиток минулого…У нас немає ворожих соціалізму класів і соціальних класів, але є ще свідомі й несвідомі носії поглядів ворожих соціалізму класів, є, отже, люди, хід думки й учинків яких далекі соціалізму, які ллють воду на млин ворогів» [2, с.23].
Така думка не раз повторювалась в різноманітних наукових-агітаційних працях присвячених різноманітним релігіям вчених радянського часу. Наприклад в агітаційно-атеїстичній книзі «Свидетели Иеговы» говорячи про дану конфесію зазначалося: «Религия по-прежнему остается одним из каналов реакционного влияния на отсталые прослойки трудящихся. При этом религиозная идеология приспосабливается к новым условиям, модернизируя религиозные догмы, представления, культ. Иеговистское вероучение – наглядный тому пример» [3].
І надалі, у рішеннях, постановах з'їздів і пленумів Комуністичної партії та наукових працях антирелігійна робота ставилась на перше місце в діяльності партійних комітетів, місцевих Рад депутатів трудящих, профспілок, комсомолу й інших громадських організацій. Все це свідчило про те, що політика держави відносно релігійних об'єднань усе більше й більше стає заручницею партійної ідеології, «розчиняється» у партійних установках щодо «антирелігійної роботи».
«Нова ідеологія» вимагала практичного закріплення в діяльності державних органів, покликаних реалізовувати політику відносно релігійних організацій. У квітні 1961 року на всесоюзних нарадах уповноважених Ради по справах Російської православної церкви й Ради по справах релігійних культів обговорювався проект спеціальної Інструкції із застосування законодавства про релігійні культи. Вона повинна була стати правовою основою державної політики у релігійній сфері в нових умовах. І хоча в доповідях головуючих Рад В. А. Куроєдова й А. А. Пузина говорилося, що Інструкція «відновлювала ленінські принципи ставлення до релігії й церкви, усувала сталінську спадщину», у дійсності ж її ціль була в тім, щоб залучити до «боротьби з релігійною ідеологією» не тільки партійні комітети, профспілкові й комсомольські організації, але й радянські органи, тобто використати можливості держави для рішення ідеологічного завдання. Цьому повинні були сприяти такі «нововведення», що вводилися в практику діяльності органів влади, як: обов'язкова реєстрація служителів культу й відсторонення їх від фінансово-господарської діяльності релігійних громад; жорсткість порядку оподатковування у відношенні священнослужителів; обмеження виробництва дзвона; надання права реєстрації громад обласним (крайовим) Радам депутатів трудящих. Крім того, на практиці до 1988 р. продовжували діяти численні підзаконні акти, що мали секретний характер та обмежували діяльність релігійних об'єднань і створювали механізми втручання органів влади в життя релігійних структур [1]. Згідно із цими документами, реєстрації підлягало не тільки релігійне об'єднання, але й служителі культу, які не могли виконувати свої «релігійні функції» без реєстраційної довідки. Для того, щоб віруючі могли збиратися для «відправлення культу» (під цим розумілося й просте читання Біблії), необхідно було одержати статус релігійного об'єднання або релігійної групи, для цього потрібно було підготувати установчі документи й передати їх на розгляд у місцеві органи влади (виконкоми). Після розгляду уповноважений Ради у справах релігій передавав документи з мотивованими висновками місцевої влади (і власними) на остаточний розгляд Раді у справах релігій при Раді міністрів СРСР, що приймала підсумкове рішення про реєстрацію релігійних об'єднань [1]. Після одержання реєстрації, виконорган («двадцятка») релігійної громади міг укласти договір з виконкомом про передачу в користування віруючим культову споруду.
Одночасно в Інструкції затверджувалися «слідкуючі й каральні» функції Рад і їхніх уповноважених. Перед останніми ставилися наступні завдання у ставленні до зареєстрованих релігійних організацій: «прикрити» канали, через які вони могли «збагачуватися»; ліквідувати паломництво до «святих місць»; контролювати релігійні обряди, що відбуваються в молитовнях; підбирати й уводити до складу органів церковного самоврядування «потрібних людей», через які можна було впливати. Прикладом даної політики є рішення засідань міських Рад окремих регіонів України. Зокрема, рішенням міської ради (від 19.04.1962 року) Коростишівського району (Житомирська область) утверджувалось наступне: «7. З метою недопущення малолітніх, та учнів до церкви …. зобов’язати директорів шкіл міста … виділити учителів для чергування. 9. …заборонити подвірні обходи по збору коштів з молитвами» [5].
Політика влади відносно незареєстрованних об'єднань була ще більш жорсткою. Головним завданням було – домогтися припинення їхньої діяльності всіма можливими й неможливими засобами. Так, згідно п. 23. «Інструкції із застосування законодавства про релігійні культи» 1961 р., скасованої тільки в 1988 р., «не підлягають реєстрації релігійні громади й групи віруючих, приналежні до сект, віровчення й характер діяльності яких носить антидержавний і бузувірський характер: єговісти, п'ятидесятники, щирі-православні християни, щира-православна церква, адвентисти-реформісти й т.п.». Так п'ятидесятники з 1944 р. реєструвалися тільки в складі ВСЭХБ [1]. Свідки Єгови не реєструвалися тому, що вони потрапили в розряд «антирадянських» через а) відмову від служби в армії по релігійних переконаннях, б) знаходження їхнього духовного центра на території США, в) одержання ними журналу, через яке здійснюється релігійне керівництво із цього духовного центра.
Щодо останніх, потрібно зазначити, що керівництвом конфесії Свідків Єгови в кінці 1940-х років була здійсненна спроба зареєструвати діяльність конфесії. Про це повідомляє О. Голько, М. Гордієнко та радянські вчені. В кінці 1940-х років Микола Пятоха, Михайло Чумак та Ілля Бабійчук підписали лист-звернення до Ради у справах релігійних культів з проханням легалізації діяльності Свідків Єгови. Як свідчать джерела, керівництву організації були запропоновані не прийнятні для них умови, що повністю протиречили внутрішньому уставу. Література конфесії повинна була друкуватися в друкарнях СРСР під цензурою влади, користуватися Біблією можна було лише у межах свого житла (тобто проповідь заборонялася), потрібно було передати органам списки і адреси усіх віруючих, в богослужінні просити Бога дарувати довгі роки життя та успішну діяльність вождю Й. Сталіну і членам Політбюро тощо [6]. Такі умови Свідки Єгови не прийняли, через що і надалі залишались в статусі «антирадянської організації».
Все це дає нам підстава говорити, що на рубежі 60-х років держава різко міняла свій курс у церковній політиці, позбуватись від якого-небудь «лібералізму» і орієнтуватись винятково на жорсткі заходи. Цікавим є також той факт, що влада не тільки не пояснила віруючим, релігійним організаціям і їхнім керівникам причини такої різкої зміни, а усіляко приховувала цей курс. Так В. А. Куроєдов зазначав на одній із зустрічей: «Не слід знайомити з новою Інструкцією релігійні організації, насамперед тому, щоб не дати можливості церковним діячам тлумачити Інструкцію як якийсь новий курс Радянської держави стосовно релігії й церкви. […] подібний факт дав би привід іноземній пресі викликати нову хвилю антирадянського наклепу й дезінформації з питань положення церкви в СРСР» [2, с.26].
Тоді ж з метою одержання повної й максимально наближеної до дійсності інформації, був проведений одноразовий облік всіх зареєстрованих і незареєстрованних релігійних об'єднань. Інформація збиралася по спеціально розробленим обох Радами анкетам, які заповнювали місцеві органи влади на кожне релігійне об'єднання, що діяло на їхній території. З'ясувалося, що в Радянському Союзі на початок 1962 року всього налічувалося 10 910 неправославних об'єднань. З них 6 486 (59,5%) діяли без реєстрації. Всі вони перебували в повній залежності від волі місцевої влади, які могли «милувати» громади, хоча й без реєстрації, але діяли; але могли й «не милувати», і тоді громаду негайно розганяли, а відносно їх керівників застосовувалися міри судового й несудового переслідування. Підсумки одноразового обліку дали й картину співвідношення зареєстрованих і незареєстрованних релігійних об'єднань, що діяли в СРСР. В цілому, у ряді релігійних напрямків число незареєстрованних (нелегальних або підпільних) громад часом значно перевищувало число зареєстрованих громад. Крім того, поза реєстрацією були всі ті об'єднання, що були внесені в список «заборонених сект» (по термінології партійно-радянського керівництва — «антирадянських, антидержавних, бузувірських сект»): єговісти - 607 (громад); адвентисти-реформісти — 49; іоанніти — 21; меноніти — 128; п'ятидесятники — 994; суботники — 36; хлисти — 47; чисті баптисти — 32.
Варто підкреслити, що значна частина незареєстрованних об'єднань змушена була діяти в напівлегальному стані не тому, що віруючі не хотіли зареєструватися. А тому, що, подаючи протягом десятків років заяви про реєстрацію, одержували на них необґрунтовані відмови. Тим самим, «релігійне підпілля» — у значній мірі справа рук самих органів влади, результат їх багаторічної цілеспрямованої політики, що дозволяла, з одного боку, рапортувати про успіхи атеїстичної роботи й скороченні числа релігійних об'єднань і віруючих, а з іншого боку – приховувати правдиву релігійну ситуацію в країні.
Однак, навіть погодившись на реєстрацію протестантських об'єднань, радянська влада переслідувала й свою мету. По-перше, знищити монолітність усередині опозиційних груп, наприклад «Ради церков», що підтримувала громади євангельських християн-баптистів, що не одержали державну реєстрацію.
По-друге, реєстрація зобов'язувала членів релігійних об'єднань діяти в рамках чинного законодавства. «Роз'яснення про реєстрацію релігійних об'єднань» від 16 жовтня 1965 р. №21 повідомляло, що «реєстрації підлягають всі баптистські релігійні об'єднання й групи віруючих за умови беззастережного визнання й дотримання ними радянського законодавства про релігійні культи й інших законів держави. Невизнання віруючими церковної влади й авторитетів, мала чисельність того або іншого релігійного об'єднання, відсутність спеціальної культової споруди не можуть бути підставою для відмови в реєстрації... Для реєстрації релігійного об'єднання необхідно письмова заява віруючих... де буде сказано, що віруючі беруть на себе зобов'язання беззастережно дотримувати радянського законодавства про культи й всі інші закони держави» [1].
По-третє, реєстрація була важливим способом контролю за існуючим релігійним життям. Підставою для початку автономної реєстрації стало вищезгадане «Роз'яснення», у якому констатувалася перевага для влади «відкритої, легальної діяльності релігійних об'єднань, що перебувають під контролем державних органів у порівнянні з нелегальної, як правило, неконтрольованої, державними органами» [1]. Реєстрація давала можливість контролювати членство й діяльність релігійної громади, недопускати її збільшення й хрещення нових членів, впливати на обрання лояльного пресвітера, обмежувати й контролювати залучення дітей до богослужінь.
Отже з приходом до влади М. Хрущова новий відлік часу у житті Радянського Союзу започаткував ХХ з’їзд партії. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя оголошувалися стратегією політичного курсу партії. Проте, не залежно від цього, антирелігійна діяльність ставала однієї з першочергових завдань партійних і радянських органів. Були введені такі зміни в практику діяльності органів: обов'язкова реєстрація служителів культу й відсторонення їх від фінансово-господарської діяльності релігійних громад; жорсткість порядку оподатковування у відношенні священнослужителів; обмеження виробництва дзвона; надання права реєстрації громад обласним (крайовим) Радам депутатів трудящих. Політика влади відносно незареєстрованних об'єднань була ще більш жорсткою. Головним завданням було – домогтися припинення їхньої діяльності всіма можливими й неможливими засобами. Все це дає нам підстави говорити, що на рубежі 60-х років держава різко міняла свій курс у церковній політиці, позбуватись від якого-небудь «лібералізму» і орієнтуватись винятково на жорсткі заходи.
Дана тема потребує свого подальшого дослідження, оскільки церковно-державні відносини в часи «Відлиги» це одна із небагатьох сфер, які наочно показувала обмеженість демократичних реформ радянського уряду.

К.А. Бережко. Религиозная политика советской власти во времена десталинизации (ІІ пол. 1950-х – І пол. 1960-х гг.)
Автор публикации делает попытку проанализировать религиозную политику коммунистической партии во времена «Оттепели» на примере религиозной конфессии Свидетелей Иеговы. Отмечается, что на рубеже 60-х годов государство резко меняло свой курс в церковной политике, избавилось от какого-нибудь «либерализма» и ориентировалось исключительно на жесткие меры.
K.A. Berezhko. The religious policy of the Soviet authority during N. Khruschev's management (1950 - 1960th)
The author of the publication does attempt to analyse the religious policy of communist party in days of "Thawing weather" on an example of religious faith of Jehovah’s Witnesses. It is marked, that on a boundary of 60th years the state sharply changed the rate in the church policy, has got rid of any "liberalism" and guided exclusively by strict measures.

Джерела та література:
1. Белякова Н.А. Из истории регистрации религиозных объединений в Украине и Белоруссии в 1976-1986 гг. – PREESS-UZ.info, 2007. – Режим доступу: http://ia-centr.ru.
2. Одинцов М. И. Совет Министров СССР постановляет: «выселить навечно!»: Сборник документов и материалов о Свидетелях Иеговы в Советском Союзе (1951 – 1985 гг.). – М.: Объединение исследователей религии, Арт-Бизнес-Центр, 2002. – 240 с.
3. Бартошевич Э.М., Борисоглебский Е.И. Свидетели Иеговы. – М. Политиздат, 1969 г. – 215 с.
4. Советов М.И. Свидетели Иеговы в России от преследований к признанию. – RUSOR.RU, 2007. – Режим доступу: http://rusor.ru.
5. Державний архів Житомирської області, Фонд Р-3437, Опис 1, Справа 260, Арк. 89
6. Голько О. Свідки Єгови – Сибірський маршрут. – Львів: ТОВ Фаворит, 2002. – 201с.

Опубліковано: Бережко К.О. Релігійна політика радянської влади в часи дестанілізації (1953-1965 рр.) / Бережко К.О., Ратніков В.Ю. // Історія української науки на межі тисячоліть. – Київ, 2008. – Випуск 34. – с. 170-175 (фахове видання)
 
 
Поиск
Назад до вмісту | Назад до головного меню